ПРО НЕСВЯТКОВЕ ДО СВЯТА

ПРО НЕСВЯТКОВЕ ДО СВЯТА Уже 23 роки Незалежности. То кавалок життя навіть для мене. А що вже казати про доньку, яка все свідоме життя прожила в незалежній Україні. Вона не пам’ятає ванночку для неї за запрошенням і дитяче мило за картками. Не може вона пам’ятати й черги за пральними порошками, ранні стояння перед зачиненими дверми маґазину, щоб їй дісталося кілька пляшечок кефіру для немовлят...
Це все було! Хоч й історія. Нам тоді, на початку 90-тих здавалось, треба перетерпіти, перечекати і все буде добре. Заживем! Он поляки до нас караванами їздять, вивозять все...
Уже купу літ ми їздимо за усім до поляків – за харчами, одягом. Відпочивати їздимо. Бо там дешевше і якісніше. То що ми два десятиліття робили не так? Якими манівцями йшли, щоб моєму поколінню, якому п’ятдесят з копійками літ, практично треба починати знову?
Щонайменше 10 років в Україні тільки й розмов про реформи. А де вони? Де ті програми, розраховані на роки, які б ґарантували країні спокій і розвиток, а людям – добробут і можливість поставити дітей на ноги, вивчити їх, і з міцними крилами випустити у світ. Гіркі підсумки: просякнута корупцією і казнокрадством влада, здеморалізований нарід, економіка, підвладна купці олігархів. От ще свіжа новина – міністр економіки написав заяву на звільнення. Реформатор Шеремета хоче мати справу не з системою, а з молоддю, яка її зламає. Розчарувався...
Я нині сидів у звиклій львівській кав’ярні. Не з тих панських, з напускною позолотою і вигаданими легендами, що розраховані на туристів-ґаволовів. А в тій, яку уже щонайменше півстоліття відвідує місцевий люд. Тут не пахне кардамоном і чоколядою, столам літ так з тридцять – вони пам’ятають, як нинішні уже сиві завсідники брали філіжанки руками без обручок.
Я уважно дивився на цих людей. Спрацьовані руки, засмаглі обличчя, важке бубоніння за столами. І очі... Очі майже дитячі, очі людей, яких обдурили, які досі чекають на «сподівану волю». І це не марґінали. Багатьох знаю – Петро, якого всі кличуть Кривим за скалічене око, тяжко працював на заробітках, доробився на квартиру, донька вчилась в університеті, стажувалась в Америці, там вийшла заміж, кличе тата переїхати, але той як реп’ях вчепився у рідну землю і при нагоді ще їй гроші висилає. «Бодьку, їй не тра, але я маю вислати, бо так муси бути, бо я тато» – каже мені, стискаючи у важкій долоні делікатну філіжанку.
За сусіднім столиком Чорний. Так його кличуть. Як його насправді звати – уже ніхто не пам’ятає. Мо’й він сам. Чоловік сидить штивно, наче сурікат. Чорний мав щасливу сім’ю – він працював, приносив до хати копійку, але любив довідатися, що там на дні чарки ховається. За якийсь час дружина звіялась на заробітки в Італію. Висилала гроші на сім’ю, які Чорний з радістю спускав у цій кав’ярні і околицях. Аж поки вона не написала, що виходить замуж. За місцевого Джованні. Це ім’я Чорний вимовляв так, ніби жував лайно. Два тижні його ніхто не видів. Кажуть, пив-запивав своє горе. А через тих два тижні покути він прийшов в кав’ярню у шлюбному костюмі, поголений і при краваті. Пах важким запахом «тройного» одеколону. Виставив усім по сотці. Більше його ніхто підпилим не бачив. Зате двійко синів не могли татом натішитися – за ними так мама не доглядала...
Я дивлюся на сих спрацьованих людей, які пізнього вечора п’ють свою кавусю напередодні Дня Незалежности і розумію, що у них вкрали ті 20 літ. А комусь і надію. Вкрали усі ці Кравчуки, Кучми, Ющенки, Януковичі. Ці роботяги нічого в тої влади не просили. У жодної не просили. Просто тяжко гарували. Як і їхні батьки, діди, і прадіди. Але вони мали надію доробитися хоча б в рідній державі. А нині за свої злиплі від поту гривні вдягають армію, купують ліки для бійців.
То що ж пішло не так? Чому українці, що починали своє життя з нуля в Канаді, Австралії, Америці змоли доробитися, а ми тут, на чорноземах і багатющих надрах, уже 23 роки животіємо?
Не буду вдаватись у теорію схильності людей до злодійства в особливо крупних розмірах. Скажу про інше. Українці завжди давали собі раду, коли притримувались головного правила предків: бути самодостатніми. Працювати так, щоб не залежати ні від влади, ні від погоди, ні, навіть, від Бога. Бо особливо заможні ґазди на галицьких хуторах сварились навіть з небесами, коли ті затримували дощ. І так ми змогли зберегти окремішність за всіх імперій, в усі часи.
Українці ніколи не брали кредит, якщо не могли його віддати, були горді з того, що зекономили копійку, яку можна було віддати на науку для дітей. Здебільшого і нині ми живемо за цими правилами. Принаймні ці люди із важкими руками, яких я бачив у кав’ярні. То чому так не може жити вся держава? Чому принцип самодостатності не стосується тих паненят з парламенту і з Печерська? Якщо вони – не ми, тоді, хто вони? І чому вони досі крадуть наше життя?..
Добавить комментарий